ПЛАН

1.    Речові права
2.    Право приватної власності
3.   Набуття права власності
4.   Момент набуття права власності
5.   Набувальна давність
      
      Література.



РЕЧОВІ ПРАВА

Прийнятий у 2003 році Цивільний кодекс України досить розгорнуто розглядає речові права, які знай�?ли в ньому докладну регламентацію. Крім права власності знай�?ли відображення обмежені речові права: сервітут, емфітевзис, суперфіцій. Якщо порівнювати обсяг речових прав з діючим ЦК УРСР 1963 року, він, безсумнівно, є значно біль�?им. Особливо це стосується обмежених речових прав.
У ЦК УРСР з обмежених речових прав були регламентовані ли�?е право господарського відання та оперативного управління майном, що виникали у державних юридичних осіб, оскільки суб'єктом права власності на майно, що в них знаходилось, була держава. Ці речові права були породженням радянської цивілістики та у країнах з розвинутим приватним правом не застосовувались. У ЦК України, що сприйняв традиції приватного права, передусім, розвинутих європейських держав, оперативне управління майном та право повного господарського відання відсутні. Отже, суб'єктом права державної власності на майно державної установи, підприємства, організації стає ця юридична особа.
Концепція обмежених речових прав, що відображена у ЦК України регламентує сервітут, емфітевзис, суперфіцій, що виникли в приватних правовідносинах ще за часів давнього римського права. Послідовно на протязі історії ці обмежені речові права переходили до біль�?ості законодавчих актів європейських держав. Вони були регламентовані Кодексом Наполеона, Німецьким Цивільним укладенням тощо. Зараз ці права висвітлені у ЦК України.
Розглянемо правову регламентацію речових прав у ЦК України біль�? докладно.
Поняття Право власності викладено у ст. 316 ЦК України. Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі ін�?их осіб.
Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна. Останнє є важливим з практичної точки зору. Наприклад, якщо, власник житлового будинку не проживає в ньому, це не впливає на його правовий зв'язок з річчю. Він зали�?ається власником.
Суб'єктами права власності є Український народ фізичні, юридичні особи, держава Україна, АРК, територіальні громади, іноземні держави тощо. Усі суб'єкти права власності є рівними перед законо; (п. 2 ст. 318 ЦК України).                     
Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Це загальне правило, яке в сучасній концепції права власності не є безмежним й може обмежуватись в інтересах суспільства. Це знай�?ло відображення у п. 2 й далі ст. 319 ЦК України. Зокрема, вказано, що власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства. Власність зобов'язує. Власник не може використовувати право власності на �?коду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погір�?увати екологічну ситуацію та природні якості землі. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або( власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном ін�?их осіб ли�?е у випадку і в порядку, встановлеиих законом.           
З огляду на вищевказане і в цьому ж ключі викладена ст. 321 ЦК України „Непору�?ність права власності". Право власності є непору�?ним. Ніхто не може бути протиправне позбавлений цього І права чи обмежений у його здійсненні. Як виключення встановлено, що за підстав, які вказані у законі, особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні. Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосовано ли�?е як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного від�?кодування їх вартості. Безоплатне вилучення об'єктів права власності допускається при реквізиції (ст. 353 ЦК України), конфіскації (ст. 354 ЦК України).
Як і рані�?е, ризик випадкового знищення та випадкового по�?кодження (псування) майна несе його власник, якщо ін�?е не встановлено договором або законом (ст. 323 ЦК України). Виключення з цього встановлені окремими статтями ЦК України. Наприклад, якщо за договором купівлі-продажу майно передається покупцеві після виникнення в нього права власності (зберігається у покупця), ризик випадкової загибелі речі несе продавець (що вже є власником), якщо ін�?е не буде встановлено законом чи договором.


Право приватної власності

Слід також підкреслити, що ЦК України не вміщує право колективної власності. Прямо вказано, що фізичні та юридичні особи є суб'єктами права приватної власності (не маються на увазі дер-вні юридичні особи, яким майно належить на праві державної власності). Отже, Акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю (ін�?і, що за ЦК УРСР вважалися суб'єктами колективної власності з введенням в дію ЦК України, безспірно, будуть вважатись суб'єктами права приватної власності. Хоч, за думкою автора, всі підстави для того закладені ще у 1996 році, оскільки Конституція України вже не згадує колективну рсність. Дійсно, Закон України „Про власність" віщував конструкцію колективної власності. Але нормативні акти мають бути приведені у відповідність з Конституцією України, що прямо в ній вказано. Зараз крапку у питанні з колективною власністю має поставити ЦК України.
 Фізичні та юридичні особи можуть бути власни-ами будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати. Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є томежені. Законом може бути встановлено обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути у власності фізичної та юридичної особи.
 У державній власності є майно, у тому числі гро�?ові ко�?ти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. У комунальній власності є майно, у тому числі гро�?ові ко�?ти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, ідійснюють безпосередньо територіальна громада та створені нею органи місцевого самоврядування.



Набуття права власності

Ст. 328 ЦК встановлює підстави набуття права власності. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо ін�?е прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Отже, встановлена презумпція правомірності набуття права власності.
Юридична особа публічного права набуває право власності на майно, передане їй,у власність, та на майно, набуте нею у власність на підставах, не заборонених законом.
Набуття права власності на новостворену річ встановлено у ст. 331 ЦК України. Право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо ін�?е не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завер�?ення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
До завер�?ення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна). За заявою заінтересованої особи суд може визнати її власником недобудованого нерухомого майна, якщо буде встановлено, що частка робіт, яка не виконана відповідно до проекту, є незначною.
Набуття права власності на перероблену річ (ст. 332 ЦК України). Переробкою є використання однієї речі (матеріалу), в результаті чого створюється нова річ. Особа, яка самочинно переробила чужу річ, не набуває права власності на нову річ і зобов'язана від�?кодувати власникові матеріалу його вартість. Право власності на рухому річ, створену особою �?ляхом переробкиз матеріалу, що їй не належить  набувається власником матеріалу за його бажанням, якщо ін�?е не встановлено договором або законом.
Якщо вартість переробки і створеної нової речі істотно перевищує вартість матеріалу, право власності на нову річ набуває за її бажанням особа, яка здійснила таку переробку. У цьому разі особа, яка здійснила переробку, зобов'язана від�?кодувати власникові матеріалу моральну �?коду.
Власник матеріалу, який набув право власності на виготовлену з нього річ, зобов'язаний від�?кодувати вартість переробки особі, яка її здійснила, якщо ін�?е не встановлено договором.
Привласнення загальнодоступних дарів природи також є підставою набуття права власності. Особа, яка зібрала ягоди, лікарські рослини, зловила рибу або здобула ін�?у річ у лісі, водоймі тощо, є їхнім власником, якщо вона діяла відповідно до закону, місцевого звичаю або загального дозволу власника відповідної земельної ділянки.


Момент набуття права власності

Окремого аналізу заслуговує ст. 334 ЦК України „Момент набуття права власності за договором". Нагадаємо, що у ЦК УРСР з цього приводу діяла ст. 128, яка встановлювала, що право власності виникає з моменту передачі речі, якщо ін�?е не встановлено законом чи договором. У ЦК України це питання регламентовано біль�? докладно. Загальне правило, що відображено у п. 1 ст. 334 ЦК України зали�?ило звичайну норму, що право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо ін�?е не встановлено договором або законом. Докладно регламентовано, що саме є переданням (п. 2 вказаної статті). Передан-ням майна вважається вручення його набувачеві або перевізникові, організації зв'язку тощо для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов'язання доставки. До передання майна прирівнюється вручення коносамента або ін�?ого товарно-розпорядчого документа на майно.
Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рі�?енням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним.
Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації. Щодо останнього, у ЦК-України виникає деяка колізія щодо виникнення права власності за договором купівлі-продажу житла. Вона полягає в наступному. П. 4 ст. 334 ЦК України вміщує норму, згідно з якою, якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації. право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації. Відповідно до ч. З п. 2 ст. 331 ЦК України, якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації право власності виникає з моменту державної реєстрації. Отже, бачимо конкуренцію норм між п. 4 ст. 334 ЦК України й ч. З п. 2 ст. 331 ЦК України. Згідно з пер�?ою право власності у набувача виникає з моменту реєстрації договору; відповідно до другої - з моменту реєстрації права власності. Як відомо, при конкуренції норм в праві слід користуватись правилом, за яким загальна норма не застосовується, а має застосовуватись норма спеціальна. Вважаємо за необхідне відмітити, що право власності на житло має виникати саме з моменту державної реєстрації права власності.
Дослідимо аргументацію щодо вказаної вище тези. К.І.Скловський вказує, що перехід власності здійснюється один раз і в один момент при державній реєстрації. Є.О.Суханов вважає за необхідне пов'язти момент виникнення права власності на нерухомість саме з моментом державної реєстрації, причому навіть на законодавчому рівні. При цьому здійснюється державна реєстрація прав на майно, яку не можна змі�?увати зі спеціальною реєстрацією чи обліком деяких видів майна (автотранспорту тощо) . Підтримуємо думку Є.О.Суханова та вказану ним позицію. Адже саме при державній реєстрації вносяться відповідні зміни у реєстр власників житла. Саме за цим реєстром нотаріус перевіряє належність житла відповідному власнику. Але до моменту державної реєстрації договору у цьому реєстрі відображені дані ли�?е про попереднього власника, тобто новий власник відображується у реєстрі ли�?е після державної реєстрації права власності. Тому логічно передбачити в ук«-раїнському законодавстві й схожі правові наслідки, що також застосовуються, наприклад, за німецькою системою реєстрації - доки немає перереєстрації речового права, у набувача не може виникнути й права власності на житло.
Ст. 335 ЦК України регламентує набуття права власності на безхазяйну річ. Безхазяйною є річ, яка не має власника або власник якої невідомий. Безхазяйні нерухомі речі беруться на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, за заявою органу місцевого самоврядування, на території якого вони розміщені. Про взяття безхазяйної нерухомої речі на облік робиться оголо�?ення у друкованих засобах масової інформації. Після спливу одного року з дня взяття на облік безхазяйної нерухомої речі вона за заявою органу, уповноваженого управляти майном відповідної територіальної громади, може бути передана за рі�?енням суду у комунальну власність.
Регламентовано також набуття права власності на знахідку, бездоглядну дома�?ню тварину, скарб.


Набувальна давність

Заслуговує окремої уваги набувальна давність як підстава виникнення права власності.
Цей інститут був відомий ще давньому римському праву, де для отримання у власність земельних ділянок за давністю володіння був потрібен строк удвічі біль�?ий ніж для рухомих речей. Існує досвід ін�?их країн у впровадженні цього нового для на�?ого законодавства інституту. За польським законодавством довгострокове фактичне володіння землею є передумовою виникнення права власності за набувальною давністю. Добросовісний володілець нерухомості може стати власником, якщо протягом 10 років здійснював володіння (ст. 72 ЦК Польщі). Після закінчення 20 років безупинного володіння навіть недобросовісний володілець набуває право власності на нерухомість (п. 2 ст. 172 ЦК). У США отримання правового титулу на земельну ділянку за набувальною давністю можливо через 15-20 років безперервного відкритого володіння. Природно, в цьому випадку мова може йти ли�?е про таку нерухомість, що не вилучена з обігу чи в силу закону не включена в число об'єктів, право власності на які не виникає за давністю володіння.
Ін�?а позиція відображена у німецькому законодавстві. Там щодо нерухомості немає набувальної давності за володінням (яка автоматично через обумовлений час породжує право власності). У Німеччині щодо нерухомості є ли�?е давність реєстрації. З цих двох позицій вважаємо біль�? прийнятною для України ту, коли законодавством визнається набу-вальна давність на нерухомість. Адже в на�?ій країні система реєстрації землі ще не має такого правового значення та не настільки розвинута як у Німеччині, де вона діє багато років. Саме таким �?ляхом, як побачимо нижче, пі�?ли укладачі ЦК України.
Набувальна давність регламентована у ст. 344 ЦК України. Йдеться про те, що особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо ін�?е не встановлено ЦК України.
Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.
Особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є.
Якщо особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, який після закінчення строку договору не пред'явив вимоги про його повернення, вона набуває право власності за набувальною давністю на нерухоме майно через п'ятнадцять, а на рухоме майно - через п'ять років з часу спливу позовної давності.
Втрата не з своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності у разі повернення майна протягом одного року або пред'явлення протягом цього строку позову про його витребування.
Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери на-бувається за рі�?енням суду. Отже, особі, що бажає за набувальною давністю стати власником житлового будинку чи автомобіля, необхідно буде звернутись до суду з позовом про визнання права власності за набувальною давністю.
Щодо права спільної власності, то тут концептуальних змін не відбулося з прийняттям ЦК України. Поділ майна, що є у двох чи біль�?е осіб на спільну часткову й спільну сумісну власність зали�?ився й він відображений.у ст. 355 ЦК України. Переважне право купівлі частки у праві спільної часткової власності також збереглося, й воно відображено у ст. 362 ЦК України.
Окремого регулювання знай�?ло право власності на землю (глава 27 ЦК України). Пер�?е зміцнює тезу, важливу з точки зору міжгалузевих спорів: право власності на землю є інститутом цивільного, а не земельного чи ін�?их галузей права, оскільки земля в цивільному праві розглядається як підвид нерухомого майна.
Право власності на житло регламентовано у главі 28 ЦК України. Важливим є те, що впер�?е в праві України легальне закріплено поняття житла. Житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, ін�?е приміщення, призначені та придатні для постійного проживання у них.
Обмежені речові права регламентовано у Розділі II "Речові права на чуже майно".

Встановлено такі види речових прав на чуже майно:
1) право володіння;
2) право користування (сервітут);
3) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис);
4) право забудови земельної ділянки (суперфіцій).
Законом можуть бути встановлені ін�?і речові права на чуже майно. Отже, перелік обмежених речових прав, встановлений ЦК України, не є вичерпним. Але додаткові, нові обмежені речові права можуть вводитись законом, на що прямо вказано. Тобто за узгодженням сторін речові права "конструювати" не можна.
Важливою є норма ст. 396 ЦК України: особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна. Це означає, що коли щодо майна виникло обмежене речове право навіть власник не може посягати на нього. У цьому аспекті при конкуренції обмежене речове право має пріоритет перед правом власності. Така теза відповідає й світовій практиці застосування прав на чужі речі. Проілюструємо це на окремому прикладі. Згідно сервітуту особа, в якої він виник має право користування чужою землею для проходу. Власник не може перекопати доріжку усупереч сервітуту. Інак�?е особа, що має сервітут не право вправі захистити своє право всіма законними засобами включаючи й судовий захист.
Володіння. Ст. 397 ЦК України встановлює, що володільцем чужого майна є особи, яка фактично тримає його у себе. Фактичне володіння майном вважається правомірним, якщо ін�?е не випливає із закону (наприклад, автомобіль, який знаходиться в особи, що його викрала, не є у правомірному володінні) або не встановлено рі�?енням суду.
Володіння виникає на підставі договору чи ін�?их підстав, встановлених законом.
Недобросовісний володілець зобов'язаний негайно повернути майно особі, що має на нього право власності або ін�?е право відповідно до закону чи договору, або яка є добросовісним володільцем майна.
Володіння є важливим з практичної точки зору, оскільки може стати підставою для набуття права власності за набувальною давністю.
Право користування чужим майном може здійснюватись як через зобов'язальне право (зокрема, �?ляхом укладення договору найму), так і через речове право: встановленням сервітуту, емфітевзису, суперфіцію.
Сервітут. Право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлено щодо земельної ділянки, ін�?их природних ресурсів (земельний сервітут) або ін�?ого нерухомого майна для задоволення потреб ін�?их осіб, які не можуть бути задоволені ін�?им способом. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також ін�?ій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут).
Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рі�?енням суду. Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки. Договір про встановлення земельного сервітуту підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно. У разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови спір вирі�?ується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту.
Сервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном. Сервітут може бути встановлений на певний строк або без визначення строку. Особа, яка користується сервітутом, зобов'язана вносити плату за користування майном, якщо ін�?е не встановлено договором, законом, заповітом або рі�?енням суду. Сервітут не підлягає відчуженню. Сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпоряджання цим майном. Сервітут зберігає чинність у разі переходу до ін�?их осіб права власності на майно, щодо якого він встановлений.
Право користування чужою земельною ділянкою або ін�?им нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо.
Вважаємо, що найбіль�? оптимальним було б імперативне визначення нотаріальної форми договору на встановлення сервітуту. Безперечним є те, що якщо сторони домовляться про нотаріальне посвідчення такого договору, це є законним. У зв'язку з цим визначимо істотні умови цього договору, що випливають з аналізу ЦК України. Такими умовами, без досягнення узгодженості за якими договір не може вважатись укладеним, є:
- предмет договору на встановлення сервітуту. Тут слід вказати право користування якою земельною ділянкою або ін�?им нерухомим майном переходить за договором. У чому саме полягає сервітут:
чи це можливість проходу, чи проїзду через чужу земельну ділянку тощо;
- ціна договору (крім випадку, коли сторони домовились про встановлення безоплатного сервітуту). Вона встановлюється за згодою сторін, оскільки ін�?е не встановлено законом;
- строк договору (крім випадку, коли сервітут є безстроковим).
Визначено, що члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Отже, право на проживання членів сім'ї власника житла, що не є власниками визначено як сервітут. Ця позиція вже була нами виказана рані�?. Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо ін�?е не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

                                     Сервітут припиняється у разі:
1) поєднання в одній особі особи, в інтересах якої встановлений сервітут, і власника майна, обтяженого сервітутом;
2) відмови від нього особи, в інтересах якої встановлений сервітут;
3) спливу строку, на який було встановлено сервітут;
4) припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту;
5) невикористання сервітуту протягом трьох років підряд;
6) смерті особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут.
Сервітут може бути припинений за рі�?енням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Власник земельної ділянки має право вимагати припинення сервітуту, якщо він пере�?коджає використанню цієї земельної ділянки за її цільовим призначенням. Сервітут може бути припинений в ін�?их випадках, встановлених законом.
Емфітевзис. Право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (далі - землекористувач). Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) може відчужуватися і передаватися у порядку спадкування.
Строк договору про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб встановлюється договором. Якщо договір про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб укладено на невизначений строк, кожна із сторін може відмовитися від договору, попередньо попередив�?и про це другу сторону не мен�? як за один рік.
Власник земельної ділянки має право вимагати від землекористувача використання її за призначенням, встановленим у договорі. Власник земельної ділянки має право на одержання плати за користування нею. Розмір плати, її форма, умови, порядок та строки її виплати встановлюються договором. Власник земельної ділянки зобов'язаний не пере�?коджати землекористувачеві у здійсненні його прав.
Землекористувач має право користуватися земельною ділянкою в повному обсязі, відповідно до договору. Землекористувач зобов'язаний вносити плату за користування земельною ділянкою, а також ін�?і платежі, встановлені законом. Землекористувач зобов'язаний ефективно використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення, підвищувати її родючість, застосовувати природоохоронні    технології    виробництва, утримуватися від дій, які можуть призвести до погір�?ення екологічної ситуації.
Землекористувач має право на відчуження права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб, якщо ін�?е не встановлено законом. У разі продажу права користування земельною ділянкою власник цієї земельної ділянки має переважне перед ін�?ими особами право на його придбання, за ціною, що оголо�?ена для продажу, та на ін�?их рівних умовах. Землекористувач зобов'язаний письмово повідомити власника земельної ділянки про продаж права користування нею. Якщо протягом одного місяця власник не наді�?ле письмової згоди на купівлю, право користування земельною ділянкою може бути продано ін�?ій особі. У разі продажу землекористувачем права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб ін�?ій особі власник земельної ділянки має право на одержання відсотків від ціни продажу (вартості права), встановленої договором.

Право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб припиняється у разі:
1) поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача;
2) спливу строку, на який було надано право користування;
3) викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю.
Право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб може бути припинено за рі�?енням суду в ін�?их випадках, встановлених законом.
Суперфіцій. Власник земельної ділянки має право надати її в користування ін�?ій особі для будівництва промислових, побутових, соціально-культурних, житлових та ін�?их споруд і будівель (суперфіцій). Таке право виникає на підставі договору або заповіту. Право користування земельною ділянкою, наданою для забудови, може бути відчужено землекористувачем або передаватися у порядку спадкування. Право користування чужою земельною ділянкою для забудови може бути встановлено на визначений або на невизначений строк.
У підсумку вважаємо за необхідне зазначити наступне: ЦК України, концепція якого спрямована на прогресивні зміни у приватному праві, детально регламентує речові права. Поступово розвивається право власності. Зокрема, регламентований інститут набувальної давності, що створює додаткові підстави набуття права власності. Особливої уваги в цьому аспекті заслуговують обмежені речові права (права на чужі речі). Це зумовлено наступними факторами:
1) сервітут, емфітевзис, суперфіцій впер�?е з'являються в пострадянському цивільному праві України;
2) вказані права на чужі речі створюють альтернативу зобов'язальним засобам отримання майна у користування (найму, оренді);
3) договірний засіб встановлення обмежених речових прав породжує необхідність для органів нотаріату бути готовими до посвідчення відповідних правочинів й знати особливості цих правовідносин.


Література:

1.    Цивільний кодекс України: Коментар. – Х.: ТОВ «Одіссей», 2003. – 856с.
2.    Гражданский кодекс Украины/Пер. с укр. – Х.: Консум, 2003 – 528 с.
3.   Суханов Е.А. Приобретение и прекращение права собственности // Хозяйство й право, № 6,   1998, С. 4-8.
3.    Гончаренко М.Б. Речові права на нерухомість: Автореферат дисертації ... кандидата юридичних наук. - Спеціальність: 12.03.03. - Харків, Університет внутрі�?ніх справ. - 1999. - С. 9.
6.     «Мала енциклопедія нотаріуса» № 2 (14), квітень 2004 р. Харків.
7.    Советский энциклопедический словарь. Ред. А.М. Прохоров. изд.4. Москва.1989 г.